“Місто” Валер’яна Підмогильного у фокусі нашої уваги! Модерний роман, твір актуальний і цікавий, проте розрахований на уважного і наполегливого читача. На допомогу вам структурований матеріал про твір: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ!

Автор тексту далі Дмитро Заєць

***

Аналіз твору

 Літературний рід твору “Місто”:

епос

Жанр твору “Місто”:

роман

Тематичний різновид жанру: урбаністичний, соціально-психологічний, інтелектуальний роман (роман ідей).

Зауважте! «Місто» вважається першим в українській літературі урбаністичним романом, тобто романом, що детально висвітлює проблеми міського життя. Письменник відтворює атмосферу тодішнього побуту, культурно-мистецького життя Києва, передає  неповторну ауру київських кав’ярень, кінотеатрів, базарів, магазинів, зображає колоритні  соціокультурні типи (крамарі, вчителі, підприємці, літератори та ін.).

Інтелектуальний роман — твір, у якому порушено філософські питання (сенсу життя, співвідношення матеріального та духовного начал, життя й мистецтва тощо), глибокому аналізу піддано внутрішній світ героїв, висвітлено суперечності між людьми з різними світоглядами.

Історія створення роману “Місто” 

Місто скорочений переказ

Роман було завершено в 1927 р., уперше опубліковано в Харкові 1928 р. Свій задум В. Підмогильний пояснив так: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній».

Письменник прагнув створити модерний роман, відійти від традиційної «селянської» проблематики української літератури, при цьому спирався на досягнення європейської класичної літератури (у творчій манері митця відчувається вплив Оноре де Бальзака, Стендаля, Гі де Мопассана, Еміля Золя тощо).

Літературний напрям роману “Місто”

модернізм

Тема роману “Місто”:

психологічна трансформація вихідця з села в умовах міста, народження письменника.

Головна ідея роману “Місто”:

утвердження думки про суперечливість натури людини-творця, завойовника міста.

Особливості композиції роману “Місто”

«Місто» має дві частини, кожну з яких поділено на 14 розділів.

Зауважте! Твір має два епіграфиПершийз Талмуда (канонічної книги євреїв, великого кодексу релігійно-етичних та правових норм), Трактату Авот: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є; як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмовляє». Другий — із роману «Таїс» французького письменника Анатоля Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?».

Ці епіграфи є важливими для розуміння змісту твору, адже однією з провідних ідей письменника є те, що людині притаманне протистояння тілесного (тваринна сутність, статевий потяг) та духовного начала (інтелектуальна сфера, сфера творчості).

Місце дії роману “Місто”

Місто Підмогильний ЗНО

Київ, Хрещатик

Київ

Час дії роману “Місто”

1920-ті роки (час проведення політики «українізації»)

Персонажі роману “Місто”

Степан Радченко, Надійка, Левко; Тамара Василівна, її чоловік Лука Гнідий  та син Максим; Зоська, Рита, Борис Задорожній, Михайло Світозаров, Вигорський та ін.

Характеристика персонажів роману “Місто”

 Степан Радченко

Степан Радченко — головний персонаж роману, талановитий хлопець із села, який вирушає до Києва, щоб вступити до господарського інституту.

Зовнішність парубка приваблива:

«На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів».

У романі показано величезні зміни в характері та поглядах Степана. Якщо на початку роману ми бачимо дещо закомплексованого сільського хлопчину з досить наївними, проте шляхетними мріями про служіння народові, рідному селу, то наприкінці — дорослу людину, молодого міського інтелектуала, письменника, який досить далеко відійшов від норм традиційної моралі.

Образ Степана дуже складний та суперечливий, показано його численні зовнішні та внутрішні метаморфози. Він, адаптуючись до міста, засвоює нову систему цінностей, постійно змінює жінок. Кожна нова жінка є втіленням певної душевної метаморфози героя.

Автор відверто показує як позитивні, так і негативні риси Степана. До позитивних можна віднести його талановитість, працьовитість, наполегливість, сумлінне ставлення до роботи та своїх обов’язків. До негативних — надмірну самозакоханість, егоцентризм, кар’єризм, заздрість до інших людей, зокрема й до друзів, готовність пожертвувати близькими людьми заради власних цілей, неготовність до відповідальності в особистому житті.

Героєві Підмогильного чимдалі більше стає властивим незвичне для української літератури нехтування традиційними моральними засадами. Наприклад, шкодуючи про рішення одружитися з Зоською, Степан цинічно міркує: «Отже, мусить розплачуватись не за гріх, а за власну добрість! І його охопило люте бажання оженити себе силоміць, щоб провчити себе надалі. Хай би знав другий раз, що жаліти інших — це карати себе!»

Проте казати про повне моральне виродження юнака теж не варто, адже він постійно вагається: приміром, після самогубства Зоськи Степан відчуває сильне потрясіння й у нього навіть виникає думка повернутися до рідного села. Він відчуває фальш та порожнечу міського життя, його згубний вплив на себе, проте не може подолати його чари.

Надійка

Надійка перше кохання Степана Радченка. Це дівчина з його села, з якою він майже не спілкувався, коли жив там, проте потоваришував під час шляху до Києва.

Надія була вродливою синьоокою дівчиною:

«Надійка здавалася йому кращою від усіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз із-під спідниці. В ній вабила його нештучність, рідна його душі».  

За характером Надійка була лагідною, покірною, простою. Згодом вона вийшла заміж і дуже змінилася, стала типовою міщанкою.

Наприкінці роману ми бачимо її такою:

«Хлопець побачив на порозі жінку в широкій червоній хустці, що ховала її постать аж до колін. Це була вона, тільки страшенно змінена, майже спотворена, але в чім саме, він ще не міг сказати. Навіть голос її якось інакше бринів, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемонністю й глузливим поглядом».

Левко

Левко — виходець із того ж села, що й Степан, який раніше за нього поїхав навчатися в Київ.

«Студент-сільськогосподарник з їхнього ж села… Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер — зразковий агроном. Сам з діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові чи то казанню, чи науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання».

Левка можна вважати позитивним персонажем: його основними рисами є чуйність та доброзичливість.

Тамара Василівна

Тамара Василівна — жінка середнього віку, господарка хати, в якій мешкав Степан, його коханка.

Зовнішність жінки описано побіжно, вона була огрядною:

«Хлопець побачив жінку, одутлу й оспалу, в синій, добре знайомій йому сукні, що тепер ледве стримувала повінь її брезклого тіла».

Образ Тамари Василівни досить складний. З одного боку, вона зраджує чоловіка та сина заради власної насолоди. З іншого, її кохання до Степана можна витлумачити і як щось глибше, ніж розвага жінки, яка старіє. З її розмов зі Степаном ми дізнаємося про трагічну історію її життя, її вимушеного шлюбу, з’ясовуємо, що Степан був її єдиним коханням у житті. Після прощання з ним вона втратила надію на щастя.

Лука Гнідий

Лука Гнідий — крамар, рибник, чоловік Тамари Василівни.

«Чоловік у жилетці, з куцою борідкою і сивиною в волоссі». «Крамар був трохи згорблений і тонкий у ногах. Він був невисокий, але худі ноги його здавались довгими й негнучкими… Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах».

Це негативний персонаж. Зокрема, він знущався з жінки, жорстоко бив її, намагаючись довести до самогубства.

Максим

Максимсин Тамари Василівни, бухгалтер у шкіртресті. Це неоднозначний персонаж. З одного боку, це людина оригінальна, начитана; він виявляв прихильність до Степана:

«Цей юнак, мало що старший від Степана літами, був лагідний на вдачу, мрійливий, спокійний, мав тихий голос і якусь глибоку сердечну усмішку»

Він був занадто прив’язаний до матері, тому дуже образився на Радченка, коли дізнався про його нічні зустрічі з його мамою. А в другій частині твору ми бачимо зовсім іншого Максима — пияка, розпусника, циніка.

Зоська

Зоська киянка, в яку закохався Степан.

Автор побіжно описує її мініатюрну зовнішність: «Мале на зріст — йому якраз під пахви, худеньке, в плескуватому капелюшкові»; Її обличчя «було прикрашене білявими кучерями з-під плескуватого капелюха.Воно було на диво жваве, кожен порух душі на ньому зразу ж позначався…»

Вона видавалася Радченкові уособленням усього міського:

«Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують».

За характером Зоська була не надто серйозна, мрійлива, досить вередлива та примхлива, вона не мала чітких планів у житті:

«Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти політати аеропланом, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном».

Дівчина щиро покохала Степана, дуже прив’язалася до нього, і коли він, шкодуючи про свою обіцянку одружитися з нею, дуже грубо образив її, вона не витримала цього й отруїла себе.

Рита

Рита балетна танцівниця, яка живе в Харкові, в яку наприкінці роману закохується Степан Радченко.

Зовнішність вона мала дуже ефектну та спокусливу:

«Та жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рамці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене й застигле, незмінно молоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном. Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя,— великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки. Одягнута була, скільки він роздивився, в темну оксамитову сукню, що переходила вузькою смужкою через одне, геть оголене плече».

Рита була жартівливою та легковажною, вона ставилася до кохання досить цинічно.

Борис Задорожній

Борис Задорожній — товариш Степана, студент останнього курсу на відділі цукрової промисловості. Веселий і здібний хлопець, який любив читати. Він підтримав письменницький талант Радченка. Після закінчення інституту став працювати інструктором кооперативного буряківництва на Київщині й сильно змінився: «не тільки одежею, а й поводженням та тоном голосу, і той перший вигук, що зійшов йому на вуста в привітанні, був тільки відгомоном студентських часів. А далі в мові його почувалась зверхність людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх». Він став меркантильною людиною, типовим міщанином.

Михайло Світозаров

Михайло Світозаровлітературний критик, якому Степан хотів показати своє перше оповідання.

«говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в міру спроможності він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв тим часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, півфакти й анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам».

Світозаров — досить негативний персонаж. Спочатку, коли Степан був ще нікому не відомим початківцем, він виявив свою зверхність та байдужість, а згодом, коли той уже здобув популярність, став писати про нього схвальні рецензії — з міркувань літературної кон’юнктури.

Вигорський

Вигорський — поет, друг Степана. Він був одним із перших поціновувачів таланту хлопця, в усьому його підтримував. В численних розмовах зі Степаном Вигорський демонстрував свій гострий розум та дотепність. В його вуста автор вкладає чимало цікавих філософських міркувань. Прообразом цього героя вважають друга Підмогильного Євгена Плужника.

Скорочений переказ роману “Місто”

Місто аналіз твору

Частина перша

На палубі корабля, що плив Дніпром до Києва, стояв Степан Радченко, оглядаючи береги й прощаючись подумки з рідним селом.

За свої двадцять п’ять років він уже багато чого бачив у житті: «… був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем [воював на боці більшовиків проти гетьмана П. Скоропадського та білогвардійців] і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу».

Тепер він прямував до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійснити свою давню мрію: здобувши освіту, «вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади».

Разом із ним на кораблі були його односельці Надійка та Левко. Надія також збиралася навчатися в Києві. Вона жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.

Степан мав дядькового листа до крамаря Луки Гнідого (за часів революції той спинявся в хаті Степанового дядька). Коли хлопець знайшов його хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні — у сараї поруч із коровами.

Степан обурився: «Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло!» Парубок спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися.

В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було спочатку пройти приймальну комісію, оформити документи. Степан хотів улаштуватися на роботу, але його ніде не чекали, попри його заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці.

Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він одержить у місті освіту й повернеться в рідне село Теревені, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, «старий порох, що треба стерти»…

Навідався до Надійки, в яку почав закохуватися.  Нарешті блискуче склав іспити, отримав стипендію. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й постачатиме взимку дрова. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він планував купити собі пристойний одяг.

Надійка жила на квартирі з подругами — Ганнусею та Нюсею. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти усім разом на літературну вечірку. Так Степан уперше в житті побачив письменників, поетів та літературних критиків. Митці читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він «хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом». Степан повертався додому, охоплений єдиною думкою — будь-що стати письменником.

Він вирішив, що напише оповідання про свою бритву — про те, як він у 1919 році, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців і  відкупився в черкеса бритвою, як потім того солдата було вбито і Степан знову забрав свою бритву. «Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади».

Вночі в пориві натхнення Степан кинувся писати й швидко закінчив оповідання.  Вранці хлопець почав вагатися, яким іменем його підписати. Власне прізвище йому було до вподоби, а от ім’я видавалося грубуватим. Тому він вирішив переінакшити ім’я Степан на Стефан.

Хлопець вирішив показати свій твір маститому критикові Михайлу Світозарову, виступ якого чув на літературному вечорі, але той повівся зверхньо й не захотів його навіть вислухати. Степан був принижений і розлючений. Безцільно блукаючи вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, вони пішли в парк. Він грубо поводився з дівчиною й почав душити її обіймами. Надійка розплакалася. Тоді Степан сказав,  що піде від неї.

Парубок відчув велику зміну в собі: «Село стало йому чуже. Воно потьмарніло в його спогадах, як блідне ліхтар у проміннях дня, але тяжіло над ним, як докір, як тривога». І його ставлення до Надії, яка нагадувала йому про село, змінилося на протилежне: «Ця дівчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром». Він мучився, проте потім зухвало подумав, що, мовляв, не він — так інший, і вирішив викреслити дівчину зі свого життя.

Радченко познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й оригінальною людиною. Одного разу вночі до Степана прийшла господиня дому Тамара Василівна. Тоді хлопець злякався, але швидко вирішив, що не варто втрачати свій шанс стати досвідченішим у коханні з допомогою дорослої жінки. Вони стали коханцями. Стосунки їх тривали досить довго. Тамара Василівна, яку він називав «мусінькою», дуже прив’язалася до хлопця, згодом навіть розповіла йому про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався про ці стосунки й дуже обурився, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим вирішив піти з дому.

Поступово Радченко став сумлінніше ставитися до інститутських занять і з запалом кинувся до наук. Дуже здібний, у знанні багатьох предметів він був на голову вищий від однокурсників. На його зшитки з записами лекцій виник такий попит, що їх вирішили навіть розмножити на машинці.

Він написав ще два оповідання. Його нахил до письменництва підтримав студент останнього курсу Борис Задорожній, який учився на відділі цукрової промисловості. Він порадив Степану послати свої твори до журналів, що той і зробив.

Степан добре засвоїв математичні науки, а ось із українською граматикою було важкувато. Тоді він засів за найкращі книжки й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має скрутне матеріальне становище, порадив йому викладати на курсах української мови, яких багато відкрилося для держслужбовців у період українізації, і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу й стали платити пристойні гроші. На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним виявився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. Це був дуже розумний і дотепний чоловік. З того часу вони потоваришували.

Тепер, коли бюджет Степана зміцнів, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Він вирішив змінити помешкання, бо старе було далеко від центру міста, де відбувалися всі культурні події. Через це в нього визріло рішення закінчити стосунки з Тамарою Василівною, яка до того ж почала здаватися йому занадто пристаркуватою. Він пішов від своєї “мусіньки” в кімнатку, яку запропонував Борис.

Частина друга

Позбувшися злиднів, Степан продовжував жити просто, без розкошів:  ходив купатися на Дніпро, обідав у нархарчі (закладі народного харчування). Він дотримував жорсткого розпорядку дня й занурився у вивчення літератури. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував «стрункість своїх думок і ту довершену радість, що про неї вчив Епікур».

Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані його твори. Відчув щастя: він — справжній письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.

Фортуна йому усміхалася. З харківського журналу прийшов гонорар і запрошення писати ще. Непередбачувана та вередлива Зоська подобалася йому все більше. Вона довгий час тримала Степана на відстані. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Зоська дедалі більше прив’язувалася до нього.

Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався, бо почувався ніяково.

Навчання в інституті він узагалі покинув. Набрав годин лекцій на курсах. З тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання, а її все не було. Степан якось прочитав «Fatamorgana» Коцюбинського й подумав: «Ніколи, ніколи я такого не напишу». Його раптом охопила зневіра у своїх письменницьких здібностях. Аж ось, на його щастя, прийшло повідомлення, що його збірку до друку таки ухвалили й запропонували гонорар — 350 карбованців! Степан дедалі активніше брав участь у літературному житті. У колах літераторів на нього спочатку не звертали уваги, проте згодом визнали за свого. Нерідко він уже чув приязний вигук: «А, от і Радченко!»

Якось до Степана прийшов Борис, розповідав про своє життя. Він був одружений із Надійкою, колишньою коханою Степана. Хлопець іноді згадував про своє старе кохання й відчував неприязнь до товариша: «Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина».

Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут раптом звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого кандидата, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра трималася осторонь від протиборчих угрупувань та подавала кожному надію на себе впливати. Степан з енергією взявся до роботи секретаря: наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи новачків, наглядав за друкарнею.

Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли його обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. У нього з’явилося відчуття, що це кохання вже вичерпало себе. На одне з побачень Степан пішов уже з думкою розірвати з нею стосунки, проте раптом так розчулився, що в пориві почуттів запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та радо погодилася. Проте вдома він пожалкував про цей вчинок: «Весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в’язниці, як домовина, де він заохотився лягти із зв’язаними руками». Степан став думати, що дружина буде постійно зазіхати на його час та увагу, а родинне життя з дитячим вередуванням та сварками зробить неможливою його творчість: «Та хіба ж написати щось йому в таких диких обставинах?»

Він почав картати себе за дурість і звинувачувати Зоську, яка, мовляв, заманила його в пастку. Радченко вирішив порвати із дівчиною. Зробив же він це у вкрай жорстокій формі. Прийшовши на вечірку, на якій він, як обіцяв, мав повідомити всіх про свої заручини з Зоською, він в очі сказав їй: «Обридла ти мені. Відчепись від мене!» і не пішов, а став зухвало залицятися до інших жінок. Там він познайомився з красунею з Харкова Ритою, яка танцювала в балеті, й одразу захопився нею.

…У Степана з’явилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Із легкістю написав перший розділ, проте далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Молодого автора охопив розпач. Справа не рухалася.

Степанові раптом захотілося знову побачити Зоську, перепросити її за надмірну грубість та помиритися. Проте коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопили жах і божевільна туга.

…Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана таку квартиру, як той хотів. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, проте страшний неспокій все одно його не покидав. Якось він зустрів односельця Левка. Той закінчив інститут і тепер їхав працювати на Херсонщину, кажучи, що тут, у місті, йому все чуже.  Згадав про рідний степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і раптом йому спало на думку повернутися в село, покинувши отруйне міське життя.

Степан уявив себе «непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало». І тут раптом у новому душевному пориві йому згадалася Надійка. Йому захотілося розшукати її, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому її чоловік Борис, і пішов.

Проте тут його чекало гірке розчарування: Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним з погордою, дивилася глузливо, а її розповніла фігура вказувала на вагітність. З гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї «пузатої міщанки».

Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів Риту. Йому здалося це розрадою. Він освідчився красуні в коханні. Коли вони розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру,  розчинив вікна в «темну безодню міста». «Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель… Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок.

Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

***

Погодьтесь, тема роману “Місто” досить актуальна для більшості з вас, випускників, особливо тих, хто за якийсь короткий час підкорюватиме нові міста… І це мінімум одна причина прочитати цей твір 🙂

Про інші причини полюбити роман “Місто” та свої враження від твору розповідає Аня у своєму блозі AnnikaBlog:

Хочете більше цікавих матеріалів з української літератури до ЗНО? Усе, що є у нас на сайті про художні твори, ми збираємо на сторінці:


Потрібно швидко підготуватися до ЗНО: усе повторити або щось довчити? Записуйтесь на наш інтенсивний онлайн курс-тренінг “100 найтиповіших завдань ЗНО”. У програмі 100 уроків і багато тестів… Дізнайтеся більше про курс тут. 

Share Button