Ви ще не опрацювали історичний роман у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”? Тоді ця стаття для вас! Аналіз твору, цитатна характеристика персонажів, скорочений переказ від нашого автора Дмитра Зайця.

***

 Aналіз твору “Маруся Чурай”

Літературний рід твору “Маруся Чурай”:

ліро-епос

Жанр твору “Маруся Чурай”:

історичний роман у віршах

Тема твору “Маруся Чурай”:

зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVII ст.

Ідея твору “Маруся Чурай”:

непереможність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу, в безсмертя мистецтва.

Сюжет твору “Маруся Чурай”

Твір має дві сюжетні лінії:

1) особиста: Маруся Чурай — Грицько Бобренко

2) історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.

Композиція твору “Маруся Чурай”

Твір складаєься з 9 розділів. Центральний розділ – третій: “Сповідь”.

Проблематика твору “Маруся Чурай”:

– зрада й вірність;

– моральна відповідальність;

– роль митця в суспільстві;

– духовний розвиток;

– війна і мир.

Персонажі, їхня коротка характеристика, основні цитати про них

– Головні: Маруся Чурай, її матір; Грицько Бобренко – коханий Марусі, його матір Бобренчиха; Іван Іскра — козак, який любить Марусю.

– Другорядні: полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк та інші.

Основні персонажі

Маруся Чурай

Маруся Чурай аналіз

Поштова марка “Маруся Чурай” із серії “Видатні жінки України”

Маруся Чурай – незвичайна дівчина з Полтави, дуже вродлива, талановита. Її образ виступає в єдності з образом України. Всі свої найсвітліші почуття вона висловила в піснях. Маруся чиста серцем, розумна, окрім того, наділена поетичними і музичними талантами. Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження.

«В розмові я, сказати б, то не дуже.

А в пісні можу виспівати все»,

признається Маруся.


«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа. Коли в похід виходила батава, Її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні» (Іван Іскра про Марусю).

Гордій Чурай

Гордій Чурай – батько Марусі. Був полум’яним патріотом, мужнім оборонцем своєї землі. Швидкий на розум, чистий серцем, Чурай не терпів кривди, знущання над людьми. Про його славні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:

«…пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб’є.»

Матір  Марусі

Матір  Марусі була матір’ю по своїй суті, «матір’ю усьому на землі» (дуже добра та чуйна людина). Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова: «Тут двоє матерів, твоя і Божа».

Гриць Бобренко

Гриць Бобренко – хлопець, якого покохала Маруся. Вiн був вродливим парубком i сміливим на війні, проте в особистому житті слабовольним i безхарактерним:

«Грицько ж, він міряв не тією міркою, В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, Що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні…»  (характеристика Гриця Бобренка).

Гриць перебував пiд впливом своєï матерi Бобренчихи, меркантильної та дрібної за духовними якостями жінки, котра не хотiла нiчого знати про одруження сина з бідною Марусею. Марусина ж любов до Гриця була  безоглядною й сильною. Трагедiя дiвчини полягає в тому, що ïï велике почуття поглинули буденні проблеми: Гриць шукав заможну дівчину, а Маруся була бідною.

«Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі» (цими словами Маруся пояснює основну причину трагедії їхнього кохання).

Іван Іскра

Іван Іскра – хлопець, що щиро кохає Марусю. Козак, полковий обозний, звиклий до випробувань і битв.

«Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай Боже! Тепер сидить, лиця на нім нема» (Іван Іскра на суді над Марусею).

Іван, щоб урятувати кохану від страти (за вироком суду), звертається за допомогою до самого гетьмана Хмельницького. Коли заграли знову труби до походу, Іван відразу відгукується на поклик гетьмана, він у перших лавах, під корогвами. Для нього обов’язок – найперше і святе. Прощаючись з Марусею, він говорить:

«І знов земля кипить у боротьбі, І знову я належу не собі».

Другорядні образи

Мандрівний дяк

Мандрівний дяк – дуже чуйна людина, що допомагає Марусі, ставиться до неї, як до власної дитини. Це людина проста та мудра, яка багато знає й глибоко переймається долею своєї країни.

Дід Галерник

Дід Галерник – старий мудрий козак, до якого Іван Іскра приходить порадитися про Марусю. Дід двадцять років пробув у неволі на галерах, а тепер виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі.

Родина Вишняків

Родина Вишняків є яскравим прикладом дрібних людських душ, для яких на першому плані – матеріальні цінності.

«Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум’ям горить,

Він і на цьому теж нагріє руки» (характеристика старого Вишняка).

Галя Вишняківна

Галя Вишняківна – заможна, проте негарна дівчина, з якою Гриць Бобренко зрадив Марусю Чурай. Гриця приваблюють статки багатої родини Вишняків, але аж ніяк не зовнішність нареченої та риси її характеру, її дрібна та меркантильна душа:

«Так пухкі у Галі рученята, Коса білява, куца і товста. Як реп’яшки, зелені оченята І пишно закопилені вуста. Глуха до пісні, завжди щось спотворить. Все вишиває прошви подушок. Ще як мовчить, – нічого. Заговорить, – Гостренькі зуби – чисто ховрашок».

У творі також діють реальні історичні особи: полтавський полковник Мартин Пушкар, гетьман Богдан Хмельницький та ін.

Скорочений переказ твору “Маруся Чурай”

Розділ І. «Якби знайшлась неопалима книга»

Полтавська дівчина Маруся Чурай перебуває на лаві підсудних, і «пів-Полтави свідків під дверима». Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують у навмисному отруєнні свого коханого Гриця Бобренка.

Один за одним свідки розповідають, що бачили, як Гриць і Маруся зустрічалися, як дівчина кинулася через кохання в річку і її врятував Іван Іскра. Мати Гриця привела аж сімнадцять свідків, які стверджують, що Маруся — відьма. Війт Горбань вважає, що Маруся, дізнавшись про одруження свого нареченого з іншою, Галею Вишняківною, навмисно напоїла його отрутою. Сама ж Маруся стоїть і мовчить. А матері Гриця так хочеться бачити її приниження, каяття.

Яким Шибалист розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й на розум наставляли, бо матері його все ніколи було: “воювала — за курку, за телицю, за межу”. Діти зростали разом, покохали одне одного. Маруся — щиро, самовіддано, а от у Гриця в душі двоїлося: “Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні”.

До суду прибув посланець із Січі з листом про необхідність допомоги Хмельницькому. Він послухав справу і сказав, що треба подивитися на цю справу ще з боку зради: “Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!” 

Найбільше через цей суд страждає Іван Іскра – козак, що любить Марусю. Але він, перш за все, патріот, тому говорить: “Ця дівчина не просто так Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа… Коли в поход виходила батава, — її піснями плакала Полтава… Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!” Але судді ухвалили вирок — страту на шибениці.

Розділ II. «Полтавський полк виходить на зорі»

Спливає час. Усюди битви. У боях (польсько-українська війна, події роману відбуваються за доби Богдана Хмельницького) вирішується доля народу. І що там, здавалося б, чиєсь маленьке життя? Але Полтава мовчить, приголомшена власним вироком. Сумно, без пісень, виходить Полтавський полк на зорі в похід. Іскра мчить посланцем до гетьмана Хмельницького.

Розділ III. «Сповідь»

У цьому розділі ми дізнаємося більше про історію кохання Марусі та Гриця Бобренка, а також про те, як насправді загинув Гриць.

Очікуючи страти, Маруся думає: “Пройшло життя. Не варто було й труду. Лише образи наберешся вщерть”. Вона зневірена, покинута, до того ж, як ми дізнаємося, і не винна у смерті Гриця. Картає себе, що загинув хлопець не по-людськи, усі з ним прощаються, тільки до неї нікому немає діла.

Маруся пригадує дитинство, працю разом із Грицем. Згадує й перше горе — смерть батька, який був справжнім героєм, лицарем. Коли вона почула, як про Гордія Чурая співає кобзар, у неї в душі задзвеніли пісні. Любов її батьків одне до одного була для дівчини взірцем, тому вона й вимріяла, вигадала собі кохання: “Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі”.

Парубкові не стільки сподобалася інша дівчина, як набридли щоденні материні нарікання на нестатки. Гриць і Марусі часто говорив: “Затям, любов любов’ю, а життя життям”. А він же був хоробрим козаком! Але: “Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні”.

Бобренчиха весь час говорила синові, що Маруся — надто розумна для дівчини. І Гриць обирає Галю Вишняківну. Особливо на користь Галі зіграло те, що вона була з заможної родини, а Маруся — дуже бідна, нічого не мала. “Нерівня душ – це гірше, ніж майна!”

Але виявилося, що вдавати кохання теж нелегко. Й одного разу він приходить до Марусі, щоб полегшити свою душу. Благає простити, клянеться в коханні. Та Маруся йому не вірить. Але не хоче помсти: “Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє”. (З розпачу дівчина зібрала зілля, про яке знала від бабусі. Вона не хотіла жити, й смерть здавалася їй єдиним виходом. Але сталося не так, як задумала Маруся: зілля, яке вона приготувала для себе, випадково випив Гриць і помер).

Розділ IV. «Гінець до гетьмана»

Палає Україна, скрізь точаться бої. Іван Іскра (козак, що кохає Марусю) поспішає до Білої Церкви, де перебуває Богдан Хмельницький. Нарешті дістався. У гетьмана — безсонням обпалені очі. І все ж Іван, повідомивши гетьмана, що полк у дорозі, розповів йому про Марусю Чурай. Той згадав славного Гордія Чурая, а також пісні Марусі (адже Маруся Чурай складала чудові пісні, які потім співала вся Україна). Хмельницький, подумавши, написав наказ про помилування славної піснярки. Та чи встигне козак до Полтави вчасно?

Розділ V. «Страта»

На світанку Маруся вже була готова до страти. Мати принесла їй чисту сорочку, намисто. Безжальний натовп прийшов подивитися на видовище. Маруся йшла гарна, як завжди, й горда. Вона навіть не заплакала.  Та раптом з’явився вершник — гонець від гетьмана з помилуванням: “В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. … Її пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, при такій війні…”

Маруся мовби скам’яніла: вона не хотіла помилування, бажала померти.

Розділ VI. «Проща»

Мати Марусі не витримала такого випробування й незабаром пішла з життя. Відчуваючи біль у душі, Маруся зібралася на прощу.

Йшла дорогами чорна, худа, дивилася на світ порожніми очима. Тільки з часом краса рідної природи трохи вилікувала душу. Дорогою дівчина зустріла мандрівного дяка, який поставився до неї, як до рідної дитини. Маруся не сміла відкритися йому, хто така, розповісти про свою долю.



Тепер Маруся та дяк подорожують Україною разом.  Дорогою вони бачать страшні картини обпаленої землі, сплюндрованої війною. Маруся складає пісню про Байду та інших славних захисників вітчизни, а дяк дивується з її голосу. Доходять до Києва — суцільної руїни на той час. Дяк каже, що треба вчитися на прикладах власної історії. Також він розповідає Марусі історію зі свого життя: як він колись кохав панну, але та його мову назвала “хлопською”. Дяк зрікся своєї любові до чужої йому духом людини. Дяк залишив Марусі в дарунок хустку, і їхні шляхи розійшлися.

Розділ VII. «Дідова Балка»

Зима в Полтаві була тривожна: скрізь порожньо, тихо, сумно. Тільки димок куриться з Дідової Балки. Там живе дід Галерник. Двадцять років він пробув у неволі на галерах. Дід виробляє з дерева ложки та різні немудрі хатні речі. До нього завітав Іван Іскра, щоб порадитися щодо Марусі. Вона самотня, горда, ніякої допомоги від людей не приймає. А він же хотів зробити її щасливою, відчував велику спорідненість душ і долі.

Розділ VIII. «Облога Полтави»

Незабаром під брамами Полтави зупинилося польське військо. Його, за угодою, мали би впустити, але брама зачинена, міцна, і на валах козацтво походжає. Вороги лютують, а їм подають універсал, в якому говориться, що полк стоїть у полковому місті, “це значить — стоїмо ми на своїй землі”.

На валу стоїть Іскра, думає про Марусю. Вона відмовилася стати його дружиною, говорячи: “Моє життя — руйновище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте”. Іван був у Марусі, а вона навіть не зраділа, «сама як тінь».

Врешті, облогу зняли. Полтава ожила.

Розділ IX. «Весна, і смерть, і світле воскресіння»

Після тяжкої зими прийшла весна, принесла надію на спасіння. “Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені”, — радіє Маруся, хоч хвора на сухоти (туберкульоз). Маруся приречена — ми розуміємо, що їй залишилося жити лічені дні. У неї кашель, лихоманка.

Прийшов Іван Іскра, посидів мовчки й пішов, бо час було знову рушати на війну: “Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки”.

Маруся (незадовго до смерті) стоїть край шляху, як колись, а повз неї проходив полк, співаючи її пісні: “Зелененький барвіночку”, “Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися”, “Ой не ходи, Грицю”.

Тобто твір, з одного боку, завершується смертю Марусі Чурай, та з іншого боку, ми розуміємо, що її пісні безсмертні, бо будуть вічно жити серед українців.

Маруся Чурай Костенкр

Джерело фото tourism.poltava.ua

Маруся Чурай переказ

Пам’ятник Марусі Чурай у Полтаві
Джерело фото tourism.poltava.ua

***

Пам’ятаєте твір з програми ЗНО з української літератури, в тексті якого використано пісню Марусі Чурай “Віють вітри, віють буйні”? 😉 Статтю про цей твір можете прочитати за посиланням нижче.


Готуєтеся до ЗНО з української і не знаєте, з чого почати або що ще вивчити? Запишіться на наш короткий, але дуже повчальний відеокурс 5 найпроблемніших завдань ЗНО. Це безкоштовно!

Share Button